1. У процесі свого історичного розвитку вид Людина розумна поступово втрачав свою залежність від при­роди. На певному етапі розвитку цивілізації людина почала активно перетворювати природу і її вплив на довкілля зростав з кожним століттям, доки не став провідним екологічним фактором.

Але діяльність людини, яка визначає нині облич­чя нашої планети, поставила її перед складним вибо­ром: або і далі жити за принципом «після нас хоч потоп», нехтуючи законами природи, або ж розвива­ти те, що американський еколог Ольдо Леопольд на­зивав «екологічною совістю», тобто відповідальність  перед наступними поколіннями людей за стан нашої планети. Перелік екологічних проблем, породжених діяльністю людини, чималий. Невирішеність цих проблем поставила людство на межу біосферної кри­зи, яка загрожує самому його існуванню. Розгляне­мо ці проблеми докладніше.

Причиною багатьох проблем, які стоять нині перед людством, є швидке збільшення населення нашої планети. За підрахунками вчених, у VII тис. до н. е. населення Землі не перевищувало 10 млн. осіб (порівняйте: тепер лише в столиці Японії — То­кіо — людей живе більше), на початку н. е. - 300, в середині XVII століття — майже 700 млн., у 1970 році — 3,6 млрд., а в 1990 — 5,3 млрд. осіб. Якщо ця тенденція зростання народонаселення зберігати­меться, то за прогнозами фахівців уже в 2030 році воно сягне 9 млрд. Лише за останні 50 років на­селення Землі збільшилося вдвічі, що дає підстави стверджувати про справжній демографічний вибух, наслідки якого неможливо передбачити. Зокрема, зростання народонаселення загострює про­блему забезпечення його продовольчими ресурсами. При цьому регіони з найбільшою густотою населен­ня часто не збігаються з місцями найрозвиненішого сільського господарства. Наприклад, у країнах Євро­пи, Північної Америки, Австралії, де виробляють до 60% харчових продуктів, мешкає всього 30% населен­ня Землі, тоді як для Східної Азії це співвідношен­ня становить відповідно 28 і 53%.

Отже, проблема перенаселеності певних ре­гіонів визначається співвідношенням густоти насе­лення з наявними на цій території ресурсами, необхідними для існування людини.

Наприклад, густота населення Нідерландів, краї­ни з високим рівнем розвитку сільського господар­ства, становить понад 1 000 особин на 1 км², тоді як для багатьох країн Африки, які перебувають на межі голоду, цей показник не перевищує 100.

Забезпечення населення Землі продуктами харчу­вання зумовлює щорічне збільшення площі орних земель. Але розорювання ділянок, зайнятих при­родними екосистемами, і вирубування лісів, які за­безпечують оптимальний рівень ґрунтових вод і захищають ґрунти від впливу вітрів, спричинюють їхню ерозію. Ерозія (від лат. еродере - роз'їдати) ґрунтів - це зменшення товщі їхнього верхнього родючого шару внаслідок розмивання водою або ви­дування вітром.

Ще одна причина скорочення площ орних ґрунтів - це їх засолювання, яке відбувається внаслідок нера­ціонального зрошування. Надмірне зрошування спричинює підвищення рівня ґрунтових вод, а разом з ними і солей, що відкладаються на поверхні ґрунту.

Негативно впливає на родючість ґрунтів і їхніх мешканців застосування пестицидів (від лат. пестис — зараза і цидо - вбиваю) — хімічних сполук, які використовують для захисту рослин, продуктів хар­чування від шкідників. Надмірна кількість пе­стицидів забруднює природні екосистеми, а також продукти харчування, питну воду, з якими вони мо­жуть потрапити в організм людини. Регулярне їхнє застосування спричинює появу шкідників, нечутли­вих до дії певних отрутохімікатів, та зникнення ко­рисних видів.

Внаслідок ерозії та інших процесів запаси гумусу нашої планети щорічно зменшуються приблизно на 24 млн. тонн, а площа пустель лише за останні 25 років збільшилася на 120 млн. га. Якщо ці процеси своєчасно не зупинити, то вже наприкінці XXI сто­ліття майже третина всіх орних ґрунтів може стати непридатною для сільськогосподарського викори­стання.

Зростання населення Землі та стрімкий роз­виток промисловості супроводжується інтенсивним розвитком міст, зокрема появою велетенських міст — мегаполісів (від грец. мегас - великий і поліс — місто). Нині в містах проживає понад 40% населення нашої планети, хоча вони займають не більше 0,5% її площі. Великі міста та їхні околиці є прикладом природного середовища, найспотворенішого діяль­ністю людини: руйнування природних екосистем, забруднення промисловими та побутовими відхода­ми, інтенсивний рух транспорту тощо.

За підрахунками вчених, протягом останніх 10 тис. років унаслідок діяльності людини площа лісів на нашій планеті скоротилася не менш ніж на ¹/₃. І навіть тепер, коли людина починає усвідомлю­вати катастрофічні наслідки цього процесу, площа лісів щорічно скорочується майже на 17 млн. га. Насамперед винищуються тропічні ліси, які відігра­ють провідну роль у підтриманні екологічної рів­новаги на нашій планеті. Ми вже згадували, що вирубування лісів спричинює накопичення в атмо­сфері вуглекислого газу, призводить до масового зникнення видів тварин і рослин (а в тропічних лісах мешкає майже половина всіх видів організмів). Май­же повністю знищені первинні ліси Європи, а вто­ринні ліси, які їх заступили, мають збіднений видовий склад тварин, рослин і грибів.

Зростання населення Землі та інтенсивний розвиток промисловості загострюють проблему енергоресурсів. Ця проблема тісно пов'я­зана з екологічним станом нашої планети, оскільки ефективне використання енергоресурсів не лише знижує собівартість промислового виробництва, а й рівень видобутку корисних копалин, що, у свою чер­гу, значно знижує забрудненість довкілля.

В останні роки загострилися проблеми викори­стання атомних електростанцій (АЕС), які діють у понад 30 країнах світу. Це і розв'язання проблем безаварійної роботи АЕС, і забруднення радіонук­лідами територій, які їх оточують, і захоронення відпрацьованого ядерного палива тощо.

Так, ще й досі не розроблені надійні способи зберігання радіоактивних відходів: термін експлуатації контейнерів, в яких вони зберігаються, важко зіставити з періодом на­піврозпаду радіоактивних сполук (у деяких ізотопів він може перевищувати 24 тис. років).

Атмосферу забруднюють шкідливі для здоров'я людини та інших організмів викиди проми­словості, вихлопні гази автотранспорту (сполуки сульфуру, аміак, метан, важкі метали тощо). Підпри­ємства будівельної і вугледобувної промисловостей є джерелами забруднення атмосфери пилом.

Особливу небезпеку для довкілля становлять кис­лотні дощі, спричинені забрудненням атмосфери сірчистим газом (щорічно в атмосферу надходить близько 160 млн. тонн двооксиду сульфуру і оксиду натрію). Ці дощі спричинюють тяжкі наслідки: стають мертвими прісні водойми, гинуть ліси, спостері­гаються значні втрати врожаю.

Ще одна небезпека для живих організмів — руй­нування озонового екрана внаслідок надходжен­ня в атмосферу хлорфторвуглецевих сполук. Ці сполуки використовують у холодильних агрегатах, кондиціонерах, аерозольних балончиках (розпилю­вачі лаків, фарб, парфумерії тощо). За підрахунка­ми вчених, вже зруйновано до 5% озонового екрана, що може спричинити появу так званих озонових дірок, через які шкідливі ультрафіолетові промені можуть сягати поверхні Землі.

Діяльність людини негативно впливає і на стан водойм. Виника­ють проблеми забруднення промисловими і побуто­вими стоками, пестицидами та добривами, які вимиваються з агроценозів, осушення тощо. По­гіршення санітарного стану водойм, а також нераціо­нальне використання водних ресурсів загострюють проблему питної води. Незважаючи на застосуван­ня сучасних методів очищення промислових і побу­тових стічних вод, до 10% найстійкіших забруднювачів все ж таки можуть залишатися у воді. Тому вони, навіть очищені, для побутових потреб можуть вико­ристовуватись лише обмежено.

Надходження неочищених чи недостатньо очище­них стічних вод у природні водойми унеможливлює їхнє використання для відпочинку людей або рибал­ки. Потрапляння у водойми сполук фосфору й нітро­гену сприяє масовому розмноженню ціанобактерій (явище, яке називають «цвітіння води»), що спри­чинює масову загибель інших гідробіонтів (через нестачу кисню і впливу токсичних сполук, які ви­діляють ціанобактерії).

Масову загибель гідробіонтів спричиняють і аварії танкерів, нафтодобувних платформ, унаслідок чого нафтова плівка вкриває значні площі водойм.

До зміни гідрологічного режим водойм (глиби­ни, швидкості течії, солоності тощо) призводить ство­рення штучних морів (наприклад, сумнозвісний каскад водосховищ на Дніпрі). Такі зміни згубно впливають на екосистеми водойм. Так, у Дніпрі май­же зникли прохідні осетрові риби через перекриття доступу до нерестилищ із Чорного моря.

Діяльність людини є однією з причин зміни клімату Землі. Зокрема, інтенсивний розвиток промисловості та енергетичного комплексу збільшують кон­центрацію в атмосфері вуглекислого газу. Як ви па­м'ятаєте, це явище має назву «тепличний ефект», унаслідок якого підвищується температура біля по­верхні Землі. Так, за останні 200 років вміст вуглекислого газу в атмосфері збільшився на 25%, а середньорічна температура біля поверхні Землі — на 0,5° С. Якщо цей процес триватиме і далі, то вже до середини XXI століття температура дов­кілля може зрости ще на 5° С. Це, у свою чергу, спри­чинить танення льодовиків і підйом рівня води у Світовому океані на 1-2 м, затоплення понижених місцевостей, а урагани і суховії перетворять на мертві пустелі значні території.

Інтенсивний вплив людини на природні біогеоценози (безпосе­реднє винищення організмів, руйнування їхніх місцеіснувань, забруднення довкілля) спричинив вимирання багатьох видів тварин, рослин і грибів. За підрахунками вчених, починаючи з 1600 року* тільки птахів зникло 94 види і 164 підвиди, ссавців — 63 види і понад 70 підвидів, серед яких дикий бик (тур), дикий кінь (тарпан), морська, або стеллерова корова, сумчастий вовк, нелітаючий голуб дронт тощо. А кількість зниклих видів безхребетних тва­рин і грибів взагалі важко підрахувати.

Тепер на межі зникнення понад 25 000 видів рос­лин, 200 — ссавців, 250 — птахів, десятки тисяч видів безхребетних тварин. Звичайно, багато видів орга­нізмів зникло з нашої планети і до появи на ній людини, тобто цей процес природний, і кожний біо­логічний вид існує лише певний історичний відрізок часу. Як вам відомо, до появи людини зникли риніофіти, трилобіти, динозаври, птерозаври тощо. Основ­ними причинами їхнього вимирання є руйнування тих біогеоценозів, до складу яких вони входили. Проте поява людини і її вплив на природу (полювання, ри­балка, перетворення довкілля) прискорили ці проце­си. Вважають, що лише 25% видів після 1600 року вимерло через природні причини, тоді як за зникнен­ня інших відповідальність несе саме людина.

Вимирання будь-якого виду організмів збіднює ге­нофонд нашої планети, оскільки він має унікальний набір генів. Ви вже знаєте, що всі види пов'язані різноманітними зв'язками, тому зникнення деяких з них безперечно знижує стійкість і біогеоценозів у цілому. Навіть зникнення певних видів-шкідників може мати негативні наслідки і для самої людини: екологічну нішу такого виду обов'язково займе інший, екологічно близький. Тому людині доведе­ться вкладати значні кошти у вивчення цих видів, розроблення нових заходів боротьби з ними тощо.

Взагалі слід знати, що в природі не існує «шкідли­вих» чи «корисних» видів. Ці поняття лише визна­чають роль того чи іншого виду стосовно людини та її господарської діяльності. У природних біогеоценозах усі види є необхідними їхніми складовими.

Рекомендовано дивитись онлайн:

Екологічна криза сучасності 

2. Ми вже розглянули деякі проблеми з тих, що постали перед людиною відтоді, як вона перестала відчувати себе частиною природи і почала активно її перетво­рювати. Але, незважаючи на бурхливий розвиток на­уки і техніки, людина неспроможна відмінити або змінити закони природи: вона може лише використо­вувати їх у своїй діяльності. Допомогти людині досяг­ти гармонії у своїх взаємовідносинах із природою і покликана екологія.

Екологію часто ототожнюють з охороною природи, але це не одне й те саме. Охорона природи - це прикладна галузь знань про збереження і поліпшення стану біос­фери, теоретичною базою якої е екологія. Під час плану­вання та здійснення природоохоронних заходів на практиці реалізуються результати екологічних дослід­жень. Лише з розвитком екології людство поступово по­чало усвідомлювати важливість знань про взаємозв'язки між організмами і середовищем їхнього життя, виявлен­ня тих закономірностей, які керують функціонуванням біосфери. Навіть незначний вплив людини на довкілля може призвести до ланцюгових реакцій, здатних спри­чинити непередбачені наслідки глобального масштабу. Тому, щоб уникнути всеосяжної екологічної кризи, по­трібне об'єднання зусиль усіх країн, що дасть можливість виробити і втілити у життя єдину стратегію збереження і поліпшення стану навколишнього природного середо­вища.

Насамперед, варто побудувати екологічно ста­більне суспільство, яке б ґрунтувалося на засто­суванні екологічних знань у практичній діяльності людини. Таке суспільство для задоволення власних потреб не повинне ставити під загрозу існування наступних поколінь, тобто має бути відповідальним за те, в якому стані залишить після себе навколишнє середовище і природні ресурси.

Стратегічні принципи побудови такого суспіль­ства, узгоджені з урядами багатьох держав, розро­били вчені під керівництвом Міжнародної спілки охорони природи і природних ресурсів (МСОП). Ця стратегія передбачає забезпечення такого рівня розвитку людського суспільства, який реально по­ліпшить умови життя і водночас сприятиме збе­реженню стану біосфери і видового різноманіття організмів як основного фактора її стійкості.

3. Для розбу­дови екологічно стабільного суспільства людство, передусім, повинне контролювати темпи зростан­ня населення нашої планети. Прикладом вдалого розв'язання цієї проблеми може слугувати Китай, де даний показник вдалося зменшити вдвічі. Потім потрібно вирішити проблему раціонального вико­ристання енергоресурсів шляхом обмеження застосування невідновних ресурсів (чорне вугілля, нафта тощо) і ширшого використання відновних (енергія вітру, Сонця, припливів і відпливів, гаря­чих джерел та ін.).

Захисту довкілля від промислового і побутового за­бруднення сприяє економічно вигідне вторинне ви­користання сировини. Наприклад, при виплавленні алюмінію з металобрухту енерговитрати в 20 раз менші, ніж з бокситової руди; для сталі така економія стано­вить до 60%, а при виготовленні паперу з макулатури порівняно з виробництвом з деревини — понад 25%.

Зростання виробництва сільськогосподарської продукції неможливе без впровадження екологіч­но обґрунтованих технологій обробітку ґрун­ту. Такі технології передбачають захист ґрунтів від ерозії та засолювання. Вони мають враховувати: об­робіток ґрунту без порушення його природної струк­тури; раціональне використання добрив і поливу, сівозмін (періодична зміна видів культурних рослин, які вирощують на певній ділянці); створення полезахи­сних лісосмуг, які захищають ґрунт від вивітрювання і зберігають вологу на полях; зменшення використання пестицидів і перехід на біологічні та інші безпечні для довкілля методи боротьби з шкідниками.

Однією з головних умов створення екологічно стабільного суспільства є збереження і примно­ження лісового фонду планети. Для цього слід припинити вирубування первинних лісів і перейти до промислового використання вторинних і штучних лісонасаджень з наступним їхнім відновленням. Об­межити потреби людини в деревині можна завдяки використанню для виробництва паперу макулатури і ширшому застосуванню у будівництві та промисло­вості синтетичних матеріалів.

Проблема охорони лісового фонду тісно пов'язана з охороною і раціональним використанням водних ресурсів. Для розв'язання цієї проблеми потрібно запроваджувати ефективні методи очищення стічних вод, здійснювати постійний контроль за санітарним станом водойм і якістю питної води. Зокрема, слід створювати замкнені системи водопостачання про­мислових і енергетичних об'єктів. Нагальною є про­блема розроблення і впровадження програм захисту й відновлення природних водойм. Необхідний вива­жений підхід до побудови нових гідроелектро­станцій, створення водосховищ, оскільки це впливає як на стан самих водойм, так і на їхніх мешканців. Значну увагу слід приділяти збереженню малих річок та інших дрібних водойм, які відіграють важ­ливу роль у загальному водному балансі планети.

Для забезпечення нормального існування меш­канців великих міст потрібне дбайливе ставлення до їхнього природного оточення. З цією метою створюють зелені зони (лісопарки), які слугують місцеіснуванням диких видів організмів. Чим більше вони нагадувати­муть природні екосистеми, тим вищим буде видове різноманіття організмів, які їх населяють.

Екологічні знання широко застосовують у мисливських і рибних госпо­дарствах, під час акліматизації видів тощо. Для ефективного ведення мисливського господарства слід науково визначати і постійно контролювати нор­ми добування промислових видів, встановлювати терміни полювання на той чи інший вид тварин. Фахівці повинні вивчати і постійно стежити за ста­ном популяцій, їхньої кормової бази, з'ясовувати причини змін чисельності тощо. У разі зниження густоти популяцій нижче певного критичного рівня полювання на таких тварин мас бути заборонене до моменту відновлення їхньої чисельності.

Так само людина повинна вивчати й контролюва­ти стан популяцій промислових риб. Раціональному рибному промислу сприяють технології, що запобігають вилову личинок, мальків і молоді риб, які не досягли товарної маси; заборона вилову під час не­ресту тощо. Поступово від промислового вилову гідробіонтів людина переходить до їхнього штучно­го розведення в спеціалізованих господарствах (на­приклад, ставкових).

Важливу роль відведено екологічним досліджен­ням і в справі акліматизації видів. Нагадаймо, що акліматизація (від лат. од - до та грец. кліматос - нахил) - пристосування певного виду до умов місце­вості, де він раніше не мешкав. Перед акліматизацією певного виду людина повинна передбачити і можливі його взаємозв'язки з місцевими мешканцями екоси­стеми. Так, у деяких випадках акліматизовані види можуть виявитись конкурентоспроможнішими за місцевих і витіснити останніх. Наприклад, медоносна бджола, акліматизована в Австралії, витіснила місце­вий вид, позбавлений жала. До того ж, паразити і шкідники акліматизованих видів можуть переходити на місцеві види, спричинюючи їхню масову загибель.

4. Збе­реження і поліпшення стану навколишнього природ­ного середовища неможливе без збереження видового різноманіття організмів, які населяють нашу плане­ту. Для цього потрібно всебічно вивчати видовий склад організмів різних регіонів Землі, приділяючи при цьо­му особливу увагу тим видам, яким загрожує зникнен­ня. На підставі цих досліджень розробляють основи раціонального використання видів, за якого їхні популяції могли б відновлювати свою чисельність. З метою збереження видового різноманіття уряди різних країн (у тому числі й України) приєдналися до розроб­леної МСОП Всесвітньої стратегії охорони при­роди, її теоретичною базою є розуміння того, що кожен вид організмів є необхідним і унікальним компонен­том біосфери.

Важливість охорони біологічного різноманіття підкреслює і ратифікована урядами різних країн (се­ред них і Україна) «Конвенція про охорону біологіч­ного різноманіття», а також створена на її основі «Концепція збереження біологічного різноманіття України» (1997 p.).

Для реалізації цих документів розроблено Націо­нальну програму збереження біологічного різнома­ніття України на 1998-2015 pp.

її основні положення такі:

— збереження, поліпшення стану та відновлення природних і порушених екосистем, місцеіснувань окремих видів тварин, рослин, грибів і компонентів ландшафтів;

— сприяння переходу до збалансованого викорис­тання природних ресурсів, зменшення негативного впливу на екосистеми;

— посилення відповідальності за збереження біо­логічного різноманіття з боку підприємств і грома­дян, діяльність яких пов'язана з використанням природних ресурсів або впливає на стан навколишнь­ого середовища.

З прийняттям цих документів розпочато новий етап в охороні довкілля і його мешканців. Згідно з ними, біологічне різноманіття України слід охороняти, як національне багатство; його збереження і раціональ­не використання є важливою умовою стабільного роз­витку країни. Охорона навколишнього середовища є одним із основних напрямів політики нашого уряду. При цьому визнано необхідність охорони всіх організмів, незалежно від того, постійно чи тимчасо­во вони перебувають на території України.

Для реалізації Національної програми збережен­ня біологічного різноманіття України вдоскона­люється і законодавча база, спрямована на охорону навколишнього природного середовища.

Зокрема, прийнято такі закони України: «Про охо­рону навколишнього природного середовища»

(1991), «Про природно-заповідний фонд України»

(1992), «Про тваринний світ» (1993) (розроблений і аналогічний закон про рослинний світ) і багато інших законодавчих актів. Нагадаємо, що природо­охоронна діяльність забезпечується Основним Законом нашої країни — Конституцією України. Зо­крема, там говориться, що забезпечення еколо­гічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території країни є обов'язком держави, а кожен громадянин зобов'язаний не завдавати шкоди при­роді й компенсувати завдані ним збитки. В Україні організацію охорони довкілля і загальне керівниц­тво природоохоронними заходами здійснює Мі­ністерство охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки.

Розуміння необхід­ності обліку рідкісних і зникаючих видів організмів зумовило створення при МСОП ще в 1948 році по­стійної Міжнародної комісії по рідкісних і зникаю­чих видах рослин і тварин, її основним завданням було розробити заходи і правову базу щодо охорони цих видів. Наслідком роботи комісії стало створен­ня Міжнародної Червоної книги, окремі випус­ки якої почали видавати з 1966 року. Занесення певного виду до Міжнародної Червоної книги озна­чає визнання того, що він потребує охорони на тери­торії всіх країн, де трапляється.

Створюють і списки видів, які потребують охоро­ни на території окремих регіонів чи країн. Наприклад, існує Європейський Червоний список.

В Україні перше видання Червоної книги вийшло у 1980 році, а наступне — в 1994 (тварини) і 1996 (рос­лини і гриби) роках. Згідно з «Положенням про Чер­вону книгу України», прийнятим Верховною Радою України 1992 року, Червона книга - це державний документ про сучасний стан видів тварин і рослин, які перебувають під загрозою зникнення, та про заходи щодо їхнього збереження і науково обґрун­тованого відтворення. Для кожного із занесених до Червоної книги України видів наведено дані про їхнє поширення, екологічні особ­ливості, чисельність у природі, про здійснені чи за­плановані заходи щодо їхньої охорони тощо.

Одночасно проводиться робота із складання так званих Чорних списків видів, які зникли з нашої планети, починаючи з 1600 року. Підставою для зане­сення певного виду до Чорного списку є відсутність його достовірних знахідок принаймні протягом ос­танніх 50 років.

Зелену книгу вперше у світі розробили фахівці України. До неї заносять рідкісні й типові для певної місцевості рос­линні угруповання, які потребують особливого ре­жиму їхнього використання. На відміну від Червоної книги, Зелена книга звертає увагу на охорону не окремих видів, а цілісних угруповань. У ній пред­ставлено 126 рідкісних й типових рослинних угрупо­вань, які потребують охорони.

Види, занесені до Червоної книги, охороняють і відновлю­ють різними способами, зокрема створенням різно­манітних природоохоронних територій: заповідників, національних природних парків, заказників, пам'я­ток природи тощо.

Згідно із Законом України про природно-за­повідний фонд, до природоохоронних територій від­носять ділянки суходолу і водойм, природні комплек­си та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну чи іншу цінність для збереження різноманіття ландшафтів, генофонду видів, підтри­мання екологічного балансу.

Заповідники - це природоохоронні науково-дос­лідницькі установи, створені з метою збереження в природному стані типових для даної місцевості чи унікальних природних комплексів; вивчення природ­них процесів або явищ, які в них відбуваються; роз­роблення наукових основ охорони природи. Нині в Україні діє 16 природних і 4 біосферні заповідники, розташовані в усіх природних зонах.

Так, у зоні мішаних лісів розташовані Поліський і Рівнен­ський заповідники; лісостеповій - Канівський, «Розточчя», «Медобори»; степовій - Чорноморський, Асканія-Нова, Луганський, Український степовий, Дніпровсько-Орільський, Дунайський, «Єланецький степ», Опукський, Казантипський; у гірському Криму - Карадазький, Кримський, Ялтинський гірсько-лісовий, «Мис Мартьян»; в Українських Карпатах - Карпатський, «Горгани».

Серед заповідників України особливе місце нале­жить біосферним: Асканія-Нова, Карпатський, Чор­номорський, Дунайський. Ця категорія заповідників має міжнародне значення і створена для збережен­ня в природному стані найтиповіших природних ком­плексів і здійснення екологічного моніторингу. В біосферних заповідниках реалізують міжнародні наукові й природоохоронні програми.

Національні природні парки - це природоохо­ронні та культурно-просвітницькі установи, покли­кані зберігати цінні природні, історико-культурні комплекси та об'єкти. На їхній території крім зон повної заповідності е певні місця, відкриті для орга­нізованого відвідування, наприклад туризму.

В Україні нині функціонує 10 національних природних парків: Карпатський, Шацький, Азово-Сиваський, Вижницький, «Синевір», «Подільські Товтри», «Святі гори», «Яворівський», Деснянсько-Старогутський, «Сколівські Бескиди».

Заказники - природні території, створені для збе­реження і відтворення природних комплексів або окремих видів організмів. На їхній території науко­ву та інші види діяльності здійснюють з дотриман­ням вимог охорони довкілля. Особливе місце у здійсненні природоохоронних заходів належить ботанічним садам і зоопаркам, де вивчають, збе­рігають, акліматизують та ефективно використову­ють представників рідкісних і типових видів місцевої і світової фауни та флори. Але головне призначення цих закладів - проведення просвітницько-виховної роботи, формування у людей дбайливого ставлення до природи. В Україні функціонує 8 зоопарків і 24 ботанічні сади.

Усього в нашій країні понад 6 600 територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальною пло­щею близько 2,5 млн. га, що становить понад 4% те­риторії України.