План:
1. Антропогенний влив на довкілля.
2. Умови збереження природного різноманіття.
3. Екологічне законодавство та природоохоронні території України.
Література: Загальна біологія: Підруч для 11 кл./ М.Є. Кучеренко та інш. 2006. с. 182-196
1. Екологічні проблеми постали перед людиною відтоді, як вона перестала відчувати себе частиною природи і почала активно її перетворювати. Незважаючи на бурхливий розвиток науки і техніки, людина неспроможна відмінити або змінити закони природи: вона може лише використовувати їх у своїй діяльності. Допомогти людині досягти гармонії у своїх взаємовідносинах із природою і покликана екологія.
Екологію часто ототожнюють з охороною природи, але це не одне й те саме. Охорона природи - це прикладна галузь знань про збереження і поліпшення стану біосфери, теоретичною базою якої є екологія. Під час планування та здійснення природоохоронних заходів на практиці реалізуються результати екологічних досліджень. Лише з розвитком екології людство поступово почало усвідомлювати важливість знань про взаємозв'язки між організмами і середовищем їхнього життя, виявлення тих закономірностей, які керують функціонуванням біосфери. Навіть незначний вплив людини на довкілля може призвести до ланцюгових реакцій, здатних спричинити непередбачені наслідки глобального масштабу. Тому, щоб уникнути всеосяжної екологічної кризи, потрібне об'єднання зусиль усіх країн, що дасть можливість виробити і втілити у життя єдину стратегію збереження і поліпшення стану навколишнього природного середовища.
Насамперед, варто побудувати екологічно стабільне суспільство, яке б ґрунтувалося на застосуванні екологічних знань у практичній діяльності людини. Таке суспільство для задоволення власних потреб не повинне ставити під загрозу існування наступних поколінь, тобто має бути відповідальним за те, в якому стані залишить після себе навколишнє середовище і природні ресурси.
Стратегічні принципи побудови такого суспільства, узгоджені з урядами багатьох держав, розробили вчені під керівництвом Міжнародної спілки охорони природи і природних ресурсів (МСОП). Ця стратегія передбачає забезпечення такого рівня розвитку людського суспільства, який реально поліпшить умови життя і водночас сприятиме збереженню стану біосфери і видового різноманіття організмів як основного фактора її стійкості.
2. Для розбудови екологічно стабільного суспільства людство, передусім, повинне контролювати темпи зростання населення нашої планети. Прикладом вдалого розв'язання цієї проблеми може слугувати Китай, де даний показник вдалося зменшити вдвічі. Потім потрібно вирішити проблему раціонального використання енергоресурсів шляхом обмеження застосування невідновних ресурсів (чорне вугілля, нафта тощо) і ширшого використання відновних (енергія вітру, Сонця, припливів і відпливів, гарячих джерел та ін.).
Захисту довкілля від промислового і побутового забруднення сприяє економічно вигідне вторинне використання сировини. Наприклад, при виплавленні алюмінію з металобрухту енерговитрати в 20 раз менші, ніж з бокситової руди; для сталі така економія становить до 60%, а при виготовленні паперу з макулатури порівняно з виробництвом з деревини — понад 25%.
Зростання виробництва сільськогосподарської продукції неможливе без впровадження екологічно обґрунтованих технологій обробітку ґрунту. Такі технології передбачають захист ґрунтів від ерозії та засолювання. Вони мають враховувати: обробіток ґрунту без порушення його природної структури; раціональне використання добрив і поливу, сівозмін (періодична зміна видів культурних рослин, які вирощують на певній ділянці); створення полезахисних лісосмуг, які захищають ґрунт від вивітрювання і зберігають вологу на полях; зменшення використання пестицидів і перехід на біологічні та інші безпечні для довкілля методи боротьби з шкідниками.
Однією з головних умов створення екологічно стабільного суспільства є збереження і примноження лісового фонду планети. Для цього слід припинити вирубування первинних лісів і перейти до промислового використання вторинних і штучних лісонасаджень з наступним їхнім відновленням. Обмежити потреби людини в деревині можна завдяки використанню для виробництва паперу макулатури і ширшому застосуванню у будівництві та промисловості синтетичних матеріалів.
Проблема охорони лісового фонду тісно пов'язана з охороною і раціональним використанням водних ресурсів. Для розв'язання цієї проблеми потрібно запроваджувати ефективні методи очищення стічних вод, здійснювати постійний контроль за санітарним станом водойм і якістю питної води. Зокрема, слід створювати замкнені системи водопостачання промислових і енергетичних об'єктів. Нагальною є проблема розроблення і впровадження програм захисту й відновлення природних водойм. Необхідний виважений підхід до побудови нових гідроелектростанцій, створення водосховищ, оскільки це впливає як на стан самих водойм, так і на їхніх мешканців. Значну увагу слід приділяти збереженню малих річок та інших дрібних водойм, які відіграють важливу роль у загальному водному балансі планети.
Для забезпечення нормального існування мешканців великих міст потрібне дбайливе ставлення до їхнього природного оточення. З цією метою створюють зелені зони (лісопарки), які слугують місцеіснуванням диких видів організмів. Чим більше вони нагадуватимуть природні екосистеми, тим вищим буде видове різноманіття організмів, які їх населяють.
Екологічні знання широко застосовують у мисливських і рибних господарствах, під час акліматизації видів тощо. Для ефективного ведення мисливського господарства слід науково визначати і постійно контролювати норми добування промислових видів, встановлювати терміни полювання на той чи інший вид тварин. Фахівці повинні вивчати і постійно стежити за станом популяцій, їхньої кормової бази, з'ясовувати причини змін чисельності тощо. У разі зниження густоти популяцій нижче певного критичного рівня полювання на таких тварин мас бути заборонене до моменту відновлення їхньої чисельності.
Так само людина повинна вивчати й контролювати стан популяцій промислових риб. Раціональному рибному промислу сприяють технології, що запобігають вилову личинок, мальків і молоді риб, які не досягли товарної маси; заборона вилову під час нересту тощо. Поступово від промислового вилову гідробіонтів людина переходить до їхнього штучного розведення в спеціалізованих господарствах (наприклад, ставкових).
Важливу роль відведено екологічним дослідженням і в справі акліматизації видів. Нагадаймо, що акліматизація (від лат. од - до та грец. кліматос - нахил) - пристосування певного виду до умов місцевості, де він раніше не мешкав. Перед акліматизацією певного виду людина повинна передбачити і можливі його взаємозв'язки з місцевими мешканцями екосистеми. Так, у деяких випадках акліматизовані види можуть виявитись конкурентоспроможнішими за місцевих і витіснити останніх. Наприклад, медоносна бджола, акліматизована в Австралії, витіснила місцевий вид, позбавлений жала. До того ж, паразити і шкідники акліматизованих видів можуть переходити на місцеві види, спричинюючи їхню масову загибель.
3. Збереження і поліпшення стану навколишнього природного середовища неможливе без збереження видового різноманіття організмів, які населяють нашу планету. Для цього потрібно всебічно вивчати видовий склад організмів різних регіонів Землі, приділяючи при цьому особливу увагу тим видам, яким загрожує зникнення. На підставі цих досліджень розробляють основи раціонального використання видів, за якого їхні популяції могли б відновлювати свою чисельність. З метою збереження видового різноманіття уряди різних країн (у тому числі й України) приєдналися до розробленої МСОП Всесвітньої стратегії охорони природи, її теоретичною базою є розуміння того, що кожен вид організмів є необхідним і унікальним компонентом біосфери.
Важливість охорони біологічного різноманіття підкреслює і ратифікована урядами різних країн (серед них і Україна) «Конвенція про охорону біологічного різноманіття», а також створена на її основі «Концепція збереження біологічного різноманіття України» (1997 p.).
Для реалізації цих документів розроблено Національну програму збереження біологічного різноманіття України на 1998-2015 pp.
її основні положення такі:
— збереження, поліпшення стану та відновлення природних і порушених екосистем, місцеіснувань окремих видів тварин, рослин, грибів і компонентів ландшафтів;
— сприяння переходу до збалансованого використання природних ресурсів, зменшення негативного впливу на екосистеми;
— посилення відповідальності за збереження біологічного різноманіття з боку підприємств і громадян, діяльність яких пов'язана з використанням природних ресурсів або впливає на стан навколишнього середовища.
З прийняттям цих документів розпочато новий етап в охороні довкілля і його мешканців. Згідно з ними, біологічне різноманіття України слід охороняти, як національне багатство; його збереження і раціональне використання є важливою умовою стабільного розвитку країни. Охорона навколишнього середовища є одним із основних напрямів політики нашого уряду. При цьому визнано необхідність охорони всіх організмів, незалежно від того, постійно чи тимчасово вони перебувають на території України.
Для реалізації Національної програми збереження біологічного різноманіття України вдосконалюється і законодавча база, спрямована на охорону навколишнього природного середовища.
Зокрема, прийнято такі закони України: «Про охорону навколишнього природного середовища»
(1991), «Про природно-заповідний фонд України»
(1992), «Про тваринний світ» (1993) (розроблений і аналогічний закон про рослинний світ) і багато інших законодавчих актів. Нагадаємо, що природоохоронна діяльність забезпечується Основним Законом нашої країни — Конституцією України. Зокрема, там говориться, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території країни є обов'язком держави, а кожен громадянин зобов'язаний не завдавати шкоди природі й компенсувати завдані ним збитки. В Україні організацію охорони довкілля і загальне керівництво природоохоронними заходами здійснює Міністерство охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки.
Розуміння необхідності обліку рідкісних і зникаючих видів організмів зумовило створення при МСОП ще в 1948 році постійної Міжнародної комісії по рідкісних і зникаючих видах рослин і тварин, її основним завданням було розробити заходи і правову базу щодо охорони цих видів. Наслідком роботи комісії стало створення Міжнародної Червоної книги, окремі випуски якої почали видавати з 1966 року. Занесення певного виду до Міжнародної Червоної книги означає визнання того, що він потребує охорони на території всіх країн, де трапляється.
Створюють і списки видів, які потребують охорони на території окремих регіонів чи країн. Наприклад, існує Європейський Червоний список.
В Україні перше видання Червоної книги вийшло у 1980 році, а наступне — в 1994 (тварини) і 1996 (рослини і гриби) роках. Згідно з «Положенням про Червону книгу України», прийнятим Верховною Радою України 1992 року, Червона книга - це державний документ про сучасний стан видів тварин і рослин, які перебувають під загрозою зникнення, та про заходи щодо їхнього збереження і науково обґрунтованого відтворення. Для кожного із занесених до Червоної книги України видів наведено дані про їхнє поширення, екологічні особливості, чисельність у природі, про здійснені чи заплановані заходи щодо їхньої охорони тощо.
Одночасно проводиться робота із складання так званих Чорних списків видів, які зникли з нашої планети, починаючи з 1600 року. Підставою для занесення певного виду до Чорного списку є відсутність його достовірних знахідок принаймні протягом останніх 50 років.
Зелену книгу вперше у світі розробили фахівці України. До неї заносять рідкісні й типові для певної місцевості рослинні угруповання, які потребують особливого режиму їхнього використання. На відміну від Червоної книги, Зелена книга звертає увагу на охорону не окремих видів, а цілісних угруповань. У ній представлено 126 рідкісних й типових рослинних угруповань, які потребують охорони.
Види, занесені до Червоної книги, охороняють і відновлюють різними способами, зокрема створенням різноманітних природоохоронних територій: заповідників, національних природних парків, заказників, пам'яток природи тощо.
Згідно із Законом України про природно-заповідний фонд, до природоохоронних територій відносять ділянки суходолу і водойм, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну чи іншу цінність для збереження різноманіття ландшафтів, генофонду видів, підтримання екологічного балансу.
Заповідники - це природоохоронні науково-дослідницькі установи, створені з метою збереження в природному стані типових для даної місцевості чи унікальних природних комплексів; вивчення природних процесів або явищ, які в них відбуваються; розроблення наукових основ охорони природи. Нині в Україні діє 16 природних і 4 біосферні заповідники, розташовані в усіх природних зонах.
Так, у зоні мішаних лісів розташовані Поліський і Рівненський заповідники; лісостеповій - Канівський, «Розточчя», «Медобори»; степовій - Чорноморський, Асканія-Нова, Луганський, Український степовий, Дніпровсько-Орільський, Дунайський, «Єланецький степ», Опукський, Казантипський; у гірському Криму - Карадазький, Кримський, Ялтинський гірсько-лісовий, «Мис Мартьян»; в Українських Карпатах - Карпатський, «Горгани».
Серед заповідників України особливе місце належить біосферним: Асканія-Нова, Карпатський, Чорноморський, Дунайський. Ця категорія заповідників має міжнародне значення і створена для збереження в природному стані найтиповіших природних комплексів і здійснення екологічного моніторингу. В біосферних заповідниках реалізують міжнародні наукові й природоохоронні програми.
Національні природні парки - це природоохоронні та культурно-просвітницькі установи, покликані зберігати цінні природні, історико-культурні комплекси та об'єкти. На їхній території крім зон повної заповідності е певні місця, відкриті для організованого відвідування, наприклад туризму.
В Україні нині функціонує 10 національних природних парків: Карпатський, Шацький, Азово-Сиваський, Виж-ницький, «Синевір», «Подільські Товтри», «Святі гори», «Яворівський», Деснянсько-Старогутський, «Сколівські Бескиди».
Заказники - природні території, створені для збереження і відтворення природних комплексів або окремих видів організмів. На їхній території наукову та інші види діяльності здійснюють з дотриманням вимог охорони довкілля. Особливе місце у здійсненні природоохоронних заходів належить ботанічним садам і зоопаркам, де вивчають, зберігають, акліматизують та ефективно використовують представників рідкісних і типових видів місцевої і світової фауни та флори. Але головне призначення цих закладів - проведення просвітницько-виховної роботи, формування у людей дбайливого ставлення до природи. В Україні функціонує 8 зоопарків і 24 ботанічні сади.
Усього в нашій країні понад 6 600 територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальною площею близько 2,5 млн га, що становить понад 4% території України.
|