1. Рівні біологічної організації.
2. Форми життя і різноманіття організмів.

Літ-ра: С.Г. Мамонтов, В.Б. Захаров Общая биология, 1986 г. стр. 8-10; Загальна біологія: Підруч./ М.Є. Кучеренко та інш. 1998. с. 85-91, 127-137

1. В даний час виділені наступні рівні організації живої матерії: молекулярний, клітинний, тканинною, органний, організмений, видовий для популяції, біогеоценотичний і біосферний.
1. Молекулярний. Будь-яка жива система, як би складно вона не була організована, виявляється на рівні функціонування біологічних макромолекул - біополімерів: нуклеїнових кислот, білків, полісахаридів, а також інших важливих органічних речовин. З цього рівня починаються найважливіші процеси життєдіяльності організму: обмін речовин і перетворення енергії, передача спадковій інформації і ін.
2. Клітинний. Клітина є структурною і функціональною одиницею, а також одиницею розвитку всіх живих організмів, що мешкають на Землі. Вільноживучих неклітинних форм життя не існує.
3. Тканинний. Тканиною є сукупність схожих по будові клітин, об'єднаних виконанням загальної функції.
4. Органний. Органи - це структурно-функциональні об'єднання декількох типів тканин. Наприклад, шкіра людини як орган включає епітелій і сполучну тканину, які разом виконують цілий ряд функцій, серед яких найбільш значна, - захисна, тобто функція обмеження внутрішнього середовища організму від навколишнього середовища.
5. Організмений. Багатоклітинний організм є цілісною системою органів, спеціалізованих для виконання різних функцій.
6. Популяційно-видовий. Сукупність організмів одного і того ж виду, об'єднана загальним місцем проживання, створює популяцію як систему надорганізменного порядку. У цій системі здійснюються прості, елементарні еволюційні перетворення.
7. Біогеоценотичний. Біогеоценоз - сукупність організмів різних видів і різної складності організації зі всіма чинниками місця їх існування.
8. Біосферний. Біосфера - система вищого порядку, що охоплює всі явища життю на нашій планеті. На цьому рівні відбувається круговорот речовин і перетворення енергії, пов'язані з життєдіяльністю всіх живих організмів, що мешкають на Землі.
2. У системі органічного світу виділяють неклітинні форми життя — віруси (від лат. вірус - отрута), їх вивчає наука вірусологія, одноклітинні, колоніальні та багатоклітинні організми.
Вперше існування вірусів довів російський учений Дмитро Йосипович Івановський 1892 року. Досліджуючи захворювання тютюну — листкову мозаїку, він за допомогою мікробіологічних фільтрів намагався виділити збудника цієї хвороби. Але навіть фільтри з найдрібнішим діаметром пор не змогли його затримати, і відфільтрований сік хворої рослини спричинював захворювання здорових. На підставі цього вчений висловив припущення про існування невідомого на той час науці організму, який за розміром значно поступається бактеріям. Пізніше було доведено існування аналогічних збудників різних захворювань тварин. Усі ці непомітні в світловий мікроскоп організми дістали загальну назву віруси. Але систематичне вивчення вірусів почалося лише в 30-ті роки XX століття після винаходу електронного мікроскопа.
Від представників інших груп організмів віруси відрізняються відсутністю клітинної будови. Це внутрішньоклітинні паразити. У зовнішньому середовищі вони не виявляють жодних ознак живого. Лише проникнувши в клітини організмів певного виду і взаємодіючи з їхнім апаратом синтезу білка, вірусні частинки виявляють певні ознаки живого — здатність до розмноження. Тому вірусів вважають неклітинними формами життя і об'єднують в особливе царство Віра.
Кожна вірусна частинка складається з оболонки, яка оточує молекулу ДНК або РНК (відповідно до цього віруси називають ДНК- або РНК-вмісними). Вірусні нуклеїнові кислоти мають різноманітний вигляд: одно- або дволанцюгових спіралей, які, у свою чергу, бувають лінійними, кільцевими або вторинно скрученими. Молекула нуклеїнової кислоти несе спадкову інформацію про будову вірусної частинки.
Розміри вірусних частинок становлять від 15 до кількох сотень, іноді — до 2 тисяч (деякі віруси рослин) нанометрів. Життєвий цикл вірусів складається з двох фаз: позаклітинної та внутрішньоклітинної.
Залежно від структури і хімічного складу оболонки віруси поділяють на прості та складні.
У простих вірусів оболонка складається з однотипних білкових утворів (субодиниць), які утворюють спіральні чи багатогранні структури. Прості віруси мають різну форму — паличкоподібну, нитчасту, кулясту тощо.
Складні віруси вкриті додатково мембраною, що складається з білків і ліпідів. Ця мембрана розташована над білковою оболонкою і становить собою частину плазма¬тичної мембрани клітини-хазяїна. Вона може містити сполуки, які слугують для розпізнавання специфічних рецепторів на мембрані клітини-хазяїна і прикріплен¬ня до неї вірусної частинки (віруси віспи, гепатит В та ін.). Іноді в мембрані вірусу містяться ферменти, які забезпечують синтез вірусних нуклеїнових кислот у клітині-хазяїні та деякі інші реакції.
Вірусні частинки здатні тривалий час існувати поза організмом хазяїна і витримувати вплив сонячних променів, низькі або високі температури (а частинки вірусу гепатиту В — навіть короткочасне кип'ятіння). Вірус поліомієліту у зовнішньому середовищі зберігає здатність до зараження хазяїна впродовж кількох днів, а віспи — багатьох місяців.
Більшість вірусів специфічні: вони вражають лише певні типи клітин хазяїна — багатоклітинних організмів чи окремі види одноклітинних організмів. Проникнення в клітину-хазяїна починається із взаємодії вірусної частинки з мембраною клітини, на якій розташовані особливі рецепторні ділянки. В оболонці вірусної частинки є особливі білки. Вони «розпізнають» ці ділянки, що і визначає специфічність вірусу. Якщо ж вірусна частинка приєднується до клітини, на якій немає чутливих до неї рецепторів, то не відбувається і зараження.
У середину клітини-хазяїна вірусні частинки потрапляють по-різному. У багатьох складних вірусів мембрани вірусної частинки і клітини зливаються (як у вірусу грипу). Часто вірусна частинка потрапляє всередину клітини у результаті піноцитозу (вірус поліомієліту). Більшість вірусів рослин проникає всередину клітин через пошкодження клітинних стінок.
Особливий механізм проникнення всередину клітин-хазяїна виявлений у вірусів — паразитів бактерій, яких називають бактеріофагами (від грец. бактеріон - паличка і фагос). Частинка бактеріофага являє собою досить складне утворення. Вона складається з розширеної головки, що містить ДНК, чохлоподібного відростка з порожнім стрижнем усередині, який нагадує розтягнуту пружину, та хвостових ниток. За допомогою цих ниток вірус сполучається з рецепторними ділянками клітини-хазяїна і прикріплюється до її поверхні. Потім чохлоподібний відросток скорочується, внаслідок чого стрижень проходить через оболонку бактерії і впорскує вірусну ДНК усередину клітини. А порожня оболонка бактеріофа¬га залишається назовні.
Потрапивши в клітину, вірусна нуклеїнова кислота передає спадкову інформацію в різні ділянки апарату, який забезпечує синтез білка в клітині.

Нуклеїнова кислота деяких вірусів становить собою іРНК, яка сполучається з рибосомами клітини-хазяїна і бере безпосередню участь у синтезі вірусних білків. РНК інших вірусів (наприклад, ВІЛ та ін.) проникає в ядро клітини, де синтезує ДНК, яка містить інформацію про структуру вірусних частинок, а ДНК, у свою чергу, синтезує вірусну іРНК.
Синтезовані вірусні білки, накопичуючись у клітині-хазяїні, пригнічують утворення його білків і стимулюють подальший синтез речовин, потрібних для побудови вірусних частинок. За рахунок використання енергетичних ресурсів клітини-хазяїна в ній синтезується все більше і більше вірусних білків і нуклеїнових кислот.
Потім усередині клітини-хазяїна формуються вірусні частинки: навколо молекули нуклеїнової кислоти утворюється білкова оболонка. Вихід вірусних частинок з клітини відбувається по-різному. Часто мембрана клітини, наповнена вірусними частинками, руйнується і віруси потрапляють у довкілля. Іноді вірусні частинки вивільняються при порушенні цілісності ділянок мембрани клітини-хазяїна іншим вірусом (наприклад, бактеріофагом). Частинки багатьох складних вірусів можуть «відбруньковуватися» від клітини-хазяїна, захоплюючи частину плазматичної мембрани. В цьому разі заражена клітина, доки не вичерпаються її енергетичні та біохімічні ресурси, достатньо тривалий час утворює все нові й нові вірусні частинки.
Іноді вірусна ДНК вбудовується в ДНК клітини-хазяїна. При цьому водночас синтезуються як білки клітини, так і білки вірусів. Така клітина не гине, але може змінювати свої властивості, наприклад набуває здатності необмежене рости. Такі форми відомі серед бактеріофагів і вірусів, які спричиняють деякі види ракових захворювань.
Проникнувши в клітину, вірус спричинює в ній інфекційні процеси. Інфекція (від лат. інфіцере — заражати, отруювати) — комплекс процесів, які відбуваються під час взаємодії збудника (віруси, бактерії, гриби) і організму хазяїна. Подібні явища, до яких призводять паразитичні тварини (найпростіші, плоскі та круглі черви тощо), називають інвазією (від лат. інвазіо — вторгнення, напад).
Розрізняють гострі та хронічні вірусні інфекції. Внаслідок гострої інфекції після розмноження вірусних частинок клітина звичайно гине. За хронічної інфекції послідовні покоління вірусних частинок утворюються в клітині протягом тривалого часу. Іноді інфікована клітина не втрачає здатності до поділу і може передавати вірусні частинки дочірнім клітинам.
За прихованої інфекції вірусні частинки з інфікованих клітин у довкілля не виходять, їх часто неможливо виявити і в самій клітині (віруси, що спри¬чиняють СНІД, герпес та ін.). Але під впливом певних чинників, які їх активізують, прихована інфекція може набути гострої або хронічної форми. Людей з прихованою формою захворювання називають носіями інфекції.
Шляхи проникнення вірусів в організм хазяїна бувають різними. За повітряно-краплинного здоровий організм заражується від хворого, вдихаючи повітря з краплинами слини та інших виділень останнього (грип, кір, віспа тощо). З їжею в організм потрапляють віруси ящура і деякі інші. Через пошкоджену, а іноді і непошкоджену шкіру можуть проникати віруси сказу, віспи, герпесу та ін. Під час переливання крові, стоматологічних операцій, користування забрудненими шприцами можуть передаватись віруси СНІДу і гепатиту В, статевим шляхом — ВІЛ і герпесу. Багато збудників вірусних захворювань людини і тварин переносять кровосисні комарі (жовта пропасниця) та інші комахи, а також кліщі (тайговий енцефаліт) під час кровоссання.
Деякі комахи (попелиці, цикади) і круглі черви переносять збудників вірусних захворювань рослин. В організмах людини і тварин вірусні частинки поши¬рюються з током крові, лімфи чи порожнинної рідини, в рослинах — провідними тканинами.
У відповідь на потрапляння вірусних частинок в організмі людини і тварин виробляються особливі захисні білки — імуноглобуліни. Вони становлять собою антитіла і здатні знешкоджувати певні віруси і не допускати їхнього проникнення всередину клітин. Для протидії кожному вірусу виробляється особливий імуноглобулін. Якщо вірусна частинка все ж проникає крізь мембрану, в клітині утворюються інші захисні білки - інтерферони, які пригнічують розмноження вірусів. На відміну від імуноглобуліну, інтерферони не мають специфічності, тому їх застосовують для боротьби з різними вірусними захворюваннями. У гемолімфі членистоногих виявлено особливі ферменти, що розщеплюють вірусні частинки. Деякі види лейкоцитів спроможні розпізнавати і знищувати інфіковані вірусами клітини. У рослин також виявлено речовини, здатні протистояти вірусам.
В одних випадках унаслідок перенесеного захворювання чи завдяки щепленню організм набуває стійкого імунітету до певного виду вірусу (віспа, кір, ентерит, і чумка собак тощо), а в інших — можливе повторне захворювання (грип).
Вірус імунодефіциту людини пригнічує імунну систему, тому хворий на СНІД може загинути від будь-якої інфекції. На жаль, ефективних засобів боротьби зі СНІДом досі не знайдено.
Віруси у природі регулюють чисельність своїх хазяїв. Вважають, що віруси відіграють певну роль в еволюції прокаріотів, оскільки можуть передавати спадкову інформацію від однієї бактеріальної клітини до іншої, як усередині одного виду, так і між різними видами, вбудовуючись у ДНК клітини-хазяїна.
У житті людини віруси відіграють переважно негативну роль. Вони спричиняють багато різноманітних захворювань людини, свійських тварин і культурних рослин. У людини віруси вражають органи дихання (наприклад, грип), травлення (гастроентерити, гепатити), нервову (поліомієліти, енцефаліти, сказ) систему, шкіру і слизові оболонки (герпес, кір, вітряна віспа), клітини різних систем органів (віспа, жовта пропасниця), пригнічують імунні реакції (СНІД), призводять до деяких видів ракових захворювань. У свійських тварин вони спричинюють ящур парнокопитних, ентерит і чумку собак, чуму курей та інші захворювання, деякі з них (ящур та ін.) небезпечні й для людини.
Віруси є збудниками небезпечних захворювань культурних рослин - мозаїчність, плямистість, відмирання органів, пухлини («рак» плодових дерев тощо). Бактеріофаги часто шкодять мікробіологічній промисловості, знищуючи культури корисних мікроорганізмів.
Для уникнення зараження вірусами потрібно дотримуватись правил особистої гігієни, не пити сиру воду, не споживати немиті овочі та фрукти, недостатньо кулінарно оброблене м'ясо і рибу, застосовувати заходи захисту проти укусів кровосисних комах і кліщів. Відомо, що безладні статеві зв'язки і наркоманія, коли декілька людей вводять собі наркотик одним і тим самим шприцом, — основні шляхи поширення СНІДу.
Хворих на інфекційні хвороби людей і тварин слід ізолювати від здорових до повного одужання (карантин) і лікувати за допомогою антивірусних препаратів. Слід також знищувати кровосисних членистоногих – переносників вірусних інфекцій.
Особливе значення для боротьби з вірусними захворюваннями має профілактичне щеплення, внаслідок якого в організмі виробляється імунітет до збудника певного захворювання. Саме завдяки профілактичному щепленню вдалося перемогти смертельно небезпечні захворювання – віспу і поліомієліт. Профілактичне щеплення роблять і тваринам.
Деякі види бактеріофагів використовують для лікування бактеріальних захворювань, наприклад дизентерії. Вірусів - паразитів комах використовують у біологічному методі боротьби зі шкідливими видами (шовкопрядом непарним, кровосисними комарами та ін.).
До клітинних форм відносяться одноклітинні, колоніальні та багатоклітинні організми. Одноклітинний організм є водночас і самостійним цілісним організмом (бактерії та ціанобактерії, дріжджі, деякі гриби, найпростіші).
Бактерії представляють значну групу найдрібніших і в більшості одноклітинних організмів. Основними формами бактерій є куляста, паличковидна і звита. Розміри бактерій дуже малі — від десятих часток мікрона до декількох мікронів
Гриби є поширеною і різноманітною групою організмів, не здібних до синтезу органічних речовин з вуглекислого газу. Для розвитку вони потребують органічних речовинах.
Мікроскопічні гриби розвиваються звичайно на поверхні субстрату у вигляді пухнастих, пувутиноподібних і ватоподібних утворень, а деякі — у вигляді тонких нальотів і плівок. Багато хто з них має велике промислове значення; вони використовуються у виробництві органічних кислот, ферментів, антибіотиків, вітамінів, деяких сортів сиру і ін.
Багато грибів обумовлюють псування харчових продуктів і промислових товарів. Деякі викликають захворювання рослин, людини і тварин.
Тіло більшості грибів складається з тонких сильно розгалужених ниток, більш менш тісно що переплітаються між собою. Нитки називають гіфами, а утворюване їх сплетенням тіло гриба — грибницею, або міцелієм.
Існують гриби як багатоклітинні, у яких гіфи розділені (септовані) перегородками на клітини, інші гриби мають гіфи без перегородок (несептовані) — вся грибниця є як би одноклітинним організмом.
Дріжджі є одноклітинними нерухомими організмами, широко поширеними в природі: вони зустрічаються в ґрунті, на плодах, особливо перезрілих, і листі рослин. Багато дріжджів застосовують в господарстві і промисловості. З другого боку, розвиток дріжджів в харчових продуктах може викликати їх псування (спучування, зміна запаху і смаку).
Технічне значення дріжджів засновано на їх здатності перетворювати цукор на етиловий спирт і вуглекислий газ.
Форма клітин дріжджів частіше всього округла, овально-яйцевидна або еліпсовидна. Зустрічаються дріжджі циліндрові, лимоноподібні і особливої форми — серповидні, стрілоподібні, трикутні. Розміри дріжджових клітин звичайно не перевищують 10— 15 мкм.
Колоніальні організми складаються з бага¬тьох клітин одного чи кількох типів (поліпи, медузи, найпростіші). Кожна з цих клітин здебільшого функціонує незалежно від інших (живлення, розмноження тощо).
У більшості багатоклітинних організмів під час їхнього розвитку клітини починають відрізнятись за будовою та виконуваними функціями, тобто відбувається їхня диференціація (від лат. діференція - розбіжності). Внаслідок цього формуються тканини.
Тканина - це система подібних за будовою клітин, пов'язаних між собою структурно і функціонально. Вищі рослини і більшість багатоклі-тинних тварин мають розвинені тканини різних типів; у багатоклітинних водоростей і грибів тканин немає або вони слабко диференційовані.
У більшості багатоклітинних тварин різні типи тканин у процесі індивідуального розвитку формуються з певних зародкових листків — екто-, мезо- та ентодерми. Натомість v рослин всі типи тканин виникають з твірної тканини. Крім того, тканини тварин побудовані не лише з клітин, а й з міжклітинної речовини, яку утворюють і виділяють самі клітини. В тканинах рослин міжклітинної речовини майже немає. Між оболонками сусідніх клітин, які входять до складу певної тканини, часто бувають проміжки — міжклітинники - різного розміру. Клітини сполучаються між собою через отвори в їхніх оболонках за допомогою цитоплазматичних містків. У відмерлих клітин рослин залишаються лише стінки, а вміст руйнується.
Будову та функції тканин тварин вивчає гістологія (відгрец. гістос- тканина), а рослинних — анатомія рослин (від грец. анатоме — розсікати).
Тканини рослин по¬діляють на твірні, покривні, провідні, основні та механічні.
В організмі тварин і людини виділяють чотири основні типи тканин: епітеліальні, м'язові, нервові та тканини внутрішнього середовища.
У більшості багатоклітинних організмів під час їхнього індивідуального розвитку клітини спеціалізуються за будовою та функціями, формуючи різні тканини, органи і системи органів.
Орган — це частина організму, що має певне місце розташування, певне положення і характеризується певними особливостями будови та функціями. Звичайно органи складаються з тканин різних типів, але один із них переважає (наприклад, у серці - м'язова тканина).
Органи, які виконують в організмі спільні функції, формують системи органів. Так, у більшості бага¬токлітинних тварин розрізняють травну, дихальну, кровоносну, нервову, статеву системи органів. Органи, що складають певну систему, переважно пов'язані між собою просторово (наприклад, органи травної, дихальної систем), але можуть мати лише функціональний зв'язок (наприклад, система залоз внутрішньої секреції).
Тимчасове об'єднання органів різних систем для виконання певної функції утворює функціональну систему органів. Наприклад, під час бігу людини або тварини узгоджено функціонують опорно-рухова, дихальна, кровоносна, нервова системи тощо.
Багатоклітинні та одноклітинні організми є відкритими біологічними системами, здатними до саморегуляції. Будь-якому живому організму притаманні надходження з довкілля будівельного та енергетичного матеріалу, обмін речовин, перетворення енергії, здатність до розмноження.
Особлива роль у забезпеченні нормального функціонування організмів належить регуляторним системам. У тварин — це нервова, імунна та система залоз внутрішньої секреції. У рослин життєві функції регулюються за допомогою біологічно активних речовин (наприклад, фітогормонів).
Регуляторні системи забезпечують функціонування складного багатоклітинного організму як єдиної цілісної біологічної системи, зумовлюють його реакції на зміни умов зовнішнього та внутрішнього середовища, сприяють підтриманню сталості внутрішнього середовища.
На відміну від одноклітинних організмів, у багатоклітинних різноманітні процеси життєдіяльності (живлення, дихання, виділення) лише частково відбуваються на клітинному рівні, а реалізуються переважно завдяки взаємодії певних тканин і органів. При цьому всі процеси життєдіяльності багатоклітинних організмів регулюються різноманітними біологічно активними речовинами.
Органи багатоклітинних організмів, які забезпечують розмноження (нестатеве, вегетативне, статеве), називають репродуктивними (від лат. ре — префікс, який позначає відновлення, повтор та продуко — створюю).
Багатоклітинні тварини й рослини здійснюють свої життєві функції по-різному. Насамперед характер обміну речовин залежить від способу живлення. Гриби і більшість тварин (за винятком деяких найпростіших) є гетеротрофами, тобто споживають готові органічні сполуки, а переважна більшість рослин належить до автотрофів. Проте багато процесів життєдіяльності цих груп організмів може перебігати подібно.
Хімічні елементи і сполуки, потрібні для створення органічних речовин, рослини одержують з ґрунту або з повітря, а необхідну для цього енергію — за рахунок світлового випромінювання. Гетеротрофи дістають енергію разом з їжею, створеною автотрофами. Рослини, на відміну від тварин, ведуть прикріплений спосіб життя, у них немає нервової системи, органів чуттів, спеціалізованих травної, дихальної, кровоносної систем тощо. Тому транспорт води, розчинів мінеральних і органічних речовин, біологічно активних сполук забезпечують провідні тканини.
Натомість різні спеціалізовані системи органів багатоклітинних тварин (опорно-рухова, кровоносна, дихальна, нервова тощо) сприяють інтенсифікації обміну речовин і перетворенню енергії, забезпечують активний спосіб життя, а у теплокровних тварин (птахи, ссавці) зникла залежність температури тіла від температури довкілля. Злагоджена робота різноманітних органів і систем органів багатоклітинних організмів спрямована на підтримання гомеостазу.
Вегетатив¬ними називають органи рослин, які не беруть безпосередньої участі в статевому розмноженні або утворенні спор. У вищих рослин вегетативними органами є корінь і пагін. Корінь забезпечує закріплення рослини в ґрунті, всмоктування ґрунтового розчину солей та їхнє переміщення до надземних частин рослини. Різні види коренів (головний, бічні, додаткові) формують кореневу систему.
Пагін складається з осьової частини — стебла, на якому розташовані листки і бруньки. Стебло забезпечує взаємозв'язок між усіма частинами рослини, транспортування різних сполук. Листок здійснює фотосинтез, випаровування води і дихання. Бруньки — це зачаткові пагони. Одні з них складаються із зачаткового стебла з конусом наростання та зачаткових листочків, інші є зачатками квіток або суцвіть. На особливих пагонах розташовані репродуктивні органи рослин (квітки, спорангії).
Вегетативні органи рослин здатні видозмінюватись. Це пов'язано зі здійсненням ними певних функцій і забезпечує пристосування до відповідних умов середовища зростання. Так, у бульбах, кореневищах, цибулинах, коренеплодах запасаються поживні ре¬човини. У несприятливі періоди існування надземна частина рослини може відмирати, а залишаються лише видозмінені підземні їхні частини. Коли ж умови існування поліпшуються, з підземних частин розвиваються надземні пагони. Листки або пагони можуть видозмінюватись на колючки (глід, кактуси тощо), які захищають рослини від рослиноїдних тварин. За допомогою вегетативних органів та їхніх видозмін відбувається вегетативне розмноження рослин.
Органи нестатевого розмноження рослин і грибів називають спорангіями (від грец. спора - насіння та ангейон - судина, вмістилище). Вони розташовані поодинці або зібрані разом у складні структури (наприклад, плодові тіла грибів).
Утворення та дозрівання статевих клітин, процеси запліднення, а у насінних рослин (голонасінних і покритонасінних) також і запилення, забезпечують органи статевого розмноження. Вони бувають різноманітними за будовою і в різних групах мають різні назви. Наприклад, у покритонасінних до органів статевого розмноження належить квітка.
Оскільки рослини позбавлені нервової системи, їхні життєві функції (ріст, розвиток, обмін речовин тощо), а також взаємодію різних частин регулюють біологічно активні речовини - фітогормони. У незначних кількостях одні фітогормони можуть прискорювати життєві функції (поділ клітин, розвиток пагонів, дозрівання плодів), інші-гальмувати (наприклад, стимулювати скидання листків). Фітогормони утворюються у клітинах певних типів і переміщуються провідними тканинами до тих частин рослини, на які мають подіяти, або безпосередньо від однієї клітини до іншої.
За допомогою інших біологічно активних речовин (фітонцидів, алкалоїдів) рослини впливають на особин свого або інших видів та на тварин і мікроорганізми. Наприклад, пирій і ясен за допомогою цих речовин можуть гальмувати розвиток рослин інших видів. Тому висіваючи на одній ділянці насіння рослин різних видів або плануючи сівозміни, слід враховувати, як ці види впливатимуть один на одного. Фітонциди, які виробляють сосна, часник або цибуля ріпчаста, здатні вбивати мікроорганізми. Тому ці рослини з давніх-давен людина використовує для лікування і профілактики багатьох інфекційних захворювань.
Отже, організм багатоклітинної рослини становить собою цілісну інтегровану систему, всі частини якої тісно взаємопов'язані між собою і доповнюють одна одну. Порушення будови чи функцій будь-якої з них впливають на діяльність інших, а отже, і на організм у цілому.
На відміну від вищих рослин, у багатоклітинних тварин формуються органи, які складають відповідні системи органів.
До основних систем органів багатоклітинних тварин належать: опорно-рухова, травна, кровоносна, дихальна, нервова, видільна, статева та система за¬лоз внутрішньої секреції.