Володимир Вернадський
(1863-1945)
учений, громадсько-політичний діяч, перший президент Української академії наук
У конкурсі, проведеному нещодавно українськими засобами масової інформації, Володимира Івановича Вернадського обрано “Людиною століття”. І такий вибір не випадковий, адже Вернадський один із небагатьох учених-універсалів минулого сторіччя. Він був мислителем і природознавцем найширшого профілю, одним із засновників геохімії і радіогеології, творцем біогеохімії, вчень про біосферу і ноосферу. Його внесок у науку відзначений численними преміями й обранням дійсним членом ряду світових академій наук і наукових товариств. Саме йому випала честь стати одним із творців і першим президентом Української академії наук.
Ім’я Вернадського та його колосальна наукова спадщина посідають особливе місце у безмежжі світової культури. З упевненістю можна прилучити це славне ім’я до когорти великих мислителів кінця ХІХ-го — першої половини ХХ-го століть. Ми маємо з повним правом пишатися тим, що Володимир Вернадський був і назавжди залишиться великим сином української землі, хоча в історію світової науки увійшов як «замечательный русский ученый», «русский ученый-энциклопедист»…
Про себе Володимир Іванович писав: “Мене варто визначати як росіянина за культурою і всім способом життя — щоправда, росіянина, все життя якого постійно було пов’язане з Україною”. Так він вважав. Але Україна — його земля, її ґрунт і силу “живої речовини” Вернадський досліджував і знав досконально. Його життя, його думки простиралися і планетарно, і степами України, і пагорбами Полтавщини, і заплавами річок. І саме в полтавських Шишаках зародилося його вчення про живу речовину і біосферу.
Сьогодні про Вернадського написано багато книг, розвідок, видано його вибрані наукові праці, частково — його епістолярну спадщину. Проте наша доповідь про Вернадського буде дещо в іншій площині, так, як мало хто його висвітлював і мало хто знає. Вона буде про його українське коріння і про те, що він зробив для рідної землі…
Загальновідомо, що радянських часів відбувалося послідовне фальшування історії Української Академії наук і біографій відомих академіків, пов’язаних з нею. Зазнав фальшування своєї біографії також і її перший президент Володимир Вернадський. І тільки сьогодні з’явилася можливість пізнати вченого без ідеологічних акцентів і засторог…
Вернадський Володимир Іванович походив з давнього освіченого українського роду. Один із предків ученого по батьківській лінії воював у війську Богдана Хмельницького проти поляків. Прадід — Іван Никифорович — навчався в Переяславському колегіумі та Києво-Могилянській академії. Дід Василь Іванович служив штабс-лікарем в російській армії. Батько після закінчення Київського уні верситету Святого Володимира працював викладачем у Петербурзі, Харкові, Москві. Мати — Ганна Петрівна, з роду Константиновичів, предки якої належали до козацько-старшинської верхівки. Материн дядько, Микола Гулак, у грудні 1845 — січні 1846 року разом з Костомаровим та Білозерським заснували Кирило-Мефодіївське братство. Ось таке щедре древо роду українського подарувало нам майбутнього генія. Пізніше у всіх автобіографіях Вернадський підкреслював своє козацьке походження.
Володимир Іванович народився 12 березня 1863 року в Петербурзі, де служив на той час його батько. У популярній біографії вченого Лев Гумілевський пише: «Володя вже підлітком почував себе українцем і залишився ним за своїми уподобаннями і симпатіями на все життя». А ось рядки з дитячих спогадів самого Вернадського: «У батьковій бібліотеці я знайшов окремі номери «Основи» та інші українські видання. Я добував українські книжки з-за кордону. Докладно розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ’яненка, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова та інше.» Звичайно, все це мало вплив на формування світоглядних переконань допитливого й здібного хлопця.
Розпочав Володимир своє навчання 1873 року в Харківській гімназії, а продовжив 1876-го — у Петербурзі. 1881 року був зарахований на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету. У 1885 році Вернадський одержав ступінь кандидата природничих наук за дослідження фізичних властивостей ізоморфних сумішей. Наступного року він одружується з Наталією Старицькою, з якою прожив, за його висловом, «душа в душу і думка в думку» 56 років. Після закінчення університету Вернадський два роки працює хранителем мінералогічного музею університету, потім поглиблює знання в Італії, Франції, Німеччині. З 1890 року він — доцент, а з 1898-го — професор Московського університету. В цей час він досліджує поклади залізних руд Криворіжжя. З 1914 року Вернадський очолює Геологічний і мінералогічний музей Петербурзької Академії, членом якої — академіком — він стає в 1909 році. За його ініціативою з 1915 року почала працювати Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії.
Характерним упродовж усього цього періоду є інтерес Вернадського до свого родоводу, свого коріння. Ще гімназистом він занотовує у своєму щоденнику: «Чиняться жахливі утиски малоросів! Драгоманову навіть в Австрії не дозволяють видавати газету малоросійською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах з усім завзяттям візьмусь за неї». А вже у статті «Українське питання і російська громадськість», написаній у липні 1915 року, виразно простежується позиція молодого вченого-патріота: «Небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в його трактуванні як шкідливого і до того ж привнесеного явища в державному і національному організмі…
Антагоністи українства не бажають допустити свободи українського руху з побоювання політичного й культурного збитку для Росії… Тоді як українці вважають злочином проти загальнолюдського права протидію освітній та культурній роботі у будь-яких живих національних формах…»
Звичайно ж, ці думки Володимира Вернадського у жодне енциклопедичне видання радянського часу не ввійшли.
У 1917 році Володимира Вернадського запросили до Тимчасового уряду на посаду заступника міністра освіти. А вже після Жовтневого перевороту він змушений був залишити Петроград і переїхати в Україну, на Полтавщину.
Його ставлення до більшовизму було однозначне: «В більшовизмі є ідейна сторона, але вона настільки чужа свідомим силам, що врешті-решт сприймається ними як дика руйнівна сила…». А чи міг він інакше оцінювати тодішню революційну вакханалію, яка нічого доброго не провіщала?
У Володимира Івановича була чудова бібліотека. Частина книг йому дісталася від батька, а ще більше зібрав він сам. І ось в роки громадянської війни та революції майже всі вони безслідно пропали. Чимало книг згинуло в Шишаках Полтавської губернії, де будинок Вернадського було пограбовано і спалено. Така ж доля спіткала й книги в будинку, що залишився у спадок від батька у селі Вернадівка Тамбовської губернії.
Отож, згодом, у листі до доньки вчений напише: «Я дивлюся на більшовицький рух як на велике нещастя. В їхньому середовищі нині відкривається рідкісний в історії обурливий вплив на життя людей великих злочинців і великих грішників. Убивці, злодії, грабіжники. Люди з цього оточення впливають на життя Росії і всього світу…»
Такі непримиренні були його думки. Україні він бажав кращої долі.
З жовтня 1917 по березень 1921 року Володимир Іванович жив і працював тут, в Україні. І саме в цей період найяскравіше проявилася його подвижницька діяльність по створенню Української Академії наук. У листі до професора східних мов у Москві Агатангела Кримського Вернадський, запрошуючи вченого до організації Академії наук у Києві, зокрема пише: «…вважаю важливою цю установу і з точки зору українського відродження, і з точки зору загальнолюдської…»
А потім все життя він пишався своєю участю в організації УАН.
8 липня 1917 року на засіданні Українського Наукового Товариства була сформована Комісія для організації Академії наук. Але лише в травні наступного року, коли міністром освіти в уряді Скоропадського став відомий історик Микола Василенко, почалася робота. Василенко послідовно і наполегливо відстоював кандидатуру Вернадського на посаду керівника майбутньої Академії. Незабаром з Полтави до Києва приїхав і сам Вернадський. Обидва кинулись у вир організаційних клопотів.
11 листопада 1918 року було опубліковано Закон про заснування Української Академії наук у Києві. У першому її складі було всього 12 дійсних членів.
27 листопада 1918 року відбулося перше засідання вищого органу новоствореної академії. Президентом УАН було одностайно обрано Володимира Вернадського, віце-президентом — Дмитра Баталія, а неодмінним секретарем — Агатангела Кримського.
Довгий час правдива історія заснування Української Академії наук замовчувалася, її з’ява на теренах України відіграла важливу роль у згуртуванні та консолідації патріотичних сил української інтелігенції, сприяло розвиткові національної і культурної самосвідомості українського народу. Київ і Україна стали тоді могутнім центром вільної і безцензурної думки. Вийшло багато важливих і цікавих книг. Також Володимир Вернадський доклав багато зусиль до заснування наукової бібліотеки. Ця подія сталася 15 серпня 1918 року, коли гетьман Павло Скоропадський підписав закон про Національну бібліотеку та її фонд.
Зусиллями Вернадського та інших вчених-патріотів до книгосховищ тоді перейшла величезна бібліотека і архів Рєпніних з їхнього маєтку у Яготині, до складу яких входить дуже цінна книгозбірня Розумовських. Вернадський гаряче піклувався долею найціннішого книжкового і рукописного зібрання колишньої Київської духовної академії. Разом з іншими членами Тимчасового комітету розшукував у антикварів і в букіністичних магазинах стародруки та інші раритети. Варто зазначити, що на 1923 рік у бібліотеці накопичилося понад мільйон видань національного за змістом і складом книжкового фонду. Ця бібліотека дожила до сьогоднішнього дня і носить ім’я великого вченого.
На сьогодні вже доступно вдосталь інформації про Володимира Вернадського, тому лише коротко окреслимо основні етапи наукової діяльності великого вченого.
Свої перші наукові розвідки Вернадський присвятив ґрунтознавству, а згодом — пошуку причин мінералоутворюючих процесів. Одним з найбільших досягнень Вернадського в цій ділянці було створення теорії походження і будови алюмосилікатів — мінералів, з яких складається більша частина земної кори. Наступним значним досягненням вченого було відкриття теорії ізоморфізму, що дозволило йому вияснити картину життя земної кори — утворення мінералів. Вчений написав підручники з мінералогії та кристалографії, які й нині використовуються у вищих навчальних закладах. Колосальні праці залишив учений у дослідженні хімічного складу земної кори, плідно працював над радіоактивними мінералами, передбачив розщеплення атома ще у 1910 році.
Останні роки свого життя Вернадський присвятив створенню біохімії — науки, яка вивчає взаємозв’язок живої і мертвої природи. Геніальний вчений вперше довів, що органічне життя — фактор, який відіграє в еволюції нашої планети першорядну роль.
Володимир Іванович Вернадський — основоположник вчення про біосферу та ноосферу. Останнє — це якісно новий, вищий ступінь розвитку людського суспільства. В розумінні науки це — оболонка земної кулі, де відбувається взаємодія природи і людського суспільства. Людина, пізнаючи закони природи й суспільства, вдосконалюючи техніку, сама будучи частиною природи, активно впливає на її перетворення. Це особливо стає актуальним у наш час, у вік технократії. Ми надто активно втручаємося в природу, на жаль, часто нерозумно. Прикро, що геніальні наукові дослідження в ноосфері Вернадського відкидалися, та й сам термін «ноосфера» раніше ніде не згадувався. Більшовизм, вульгаризатори науки відкидали генетику, забороняли кібернетику, не визнавали злету людських інтелектуальних можливостей, тобто стадії ноосфери (сфери розуму), за означенням Вернадського.
Зробив Вернадський для науки надзвичайно багато, збагатив її глибокими гуманістичними ідеями. За його участі було створено у складі Академії наук Радянського Союзу Радієвий інститут, в якому він був директором з 1922 до 1939 року. Він заснував Комітет з історії знань, відділ живої речовини, очолював низку дослідних комісій при Академії наук. Проте світова наукова громадськість шанувала Вернадського значно більше, ніж радянська влада: він був обраний професором Лондонської Школи слов’янських студій, членом Академії наук у Парижі, Чеської Академії наук і мистецтв. На честь Вернадського один з мінералів названо вернадитом. У себе ж на батьківщині його було нагороджено лише орденом Трудового Червоного Прапора та премією з нагоди 80-ліття. Можновладці добре знали погляди вченого, опозиційні до більшовицької влади. Мирилися, бо надто вже великою постаттю в науці, вченим першої світової величини був Вернадський. І тільки тому минули його сталінські репресії, беріївський Гулаг та інші жахіття більшовицької тоталітарної системи.
Помер Володимир Іванович б січня 1945 року. Похований у Москві, на Новодівичому кладовищі. Володимир Вернадський був і назавжди залишиться в історії людства геніальним ученим, не лише людиною Землі і Космосу, а й великим Сином українського народу. Людиною, чиє ім’я навічно вписане в історію Української Академії наук.
Та мало кому відомим є те, що ще в сімнадцять років Володимир Вернадський написав, мабуть, єдиний у своєму житті вірш, присвячений Україні - "своєму рідному краю". Ці роздуми над трагічною долею України і досі вражають дивовижним провидінням:
"Украина, родная моя сторона,
Века ты уже погибаешь...
Но борешься, бьешься, бедняжка, одна,
И в этой борьбе изнываешь.
В минуту погибели крайней твоей
Детей твоих дух пробуждался,
Старались свободу найти от цепей -
И ум их тобой восхищался.
Но дела вести до конца не могли
И вновь начинались раздоры...
Врагам твоим снова они помогли
И вновь появлялись кондоры.
Кондоры - враги, разрывали тебя,
И дети врагами являлись,
Немногие, верно до гроба любя,
Течению волн покорялись.
Но в этих немногих вся сила твоя -
Они втихомолку старались,
И в годину бедствий, родная моя,
Враги твои вновь изгонялись -
Опять начинались раздоры, борьба,
Враги твои снова являлись.
Такая, родная, твоя уж судьба -
Судьбе мы всегда покорялись".
Дивитись біографію Володимира Вернацького онлайн:
| 
